Любимые стихи

[[sOMEth!ng]]

My name is Max
Everything sux
I'm trying to relax...
But...Everything sux

[Tekila*]

Повідомлення від болванка

Дарить себя - не значит продавать,
И рядом спать - не значит переспать.
Не повторить - не значит не понять,
Не говорить - не значит не узнать.
Не значит не увидеть - не смотреть,
И не кричать - не значит не гореть.
И промолчать и не найти ответ - Две вещи разные, в них родственного нет.
Стоять совсем не значит не лететь
И замолчать - не значит умереть.
И замереть, когда увидишь смерть - Не значит унижение стерпеть.
Бежать во мрак - не значит уходить
И отпустить - не значит упустить
Не отомстить - не значит все простить.
И ПОРОЗЕНЬ БЫТЬ - НЕ ЗНАЧИТ НЕ ЛЮБИТЬ...

просто бомба, вери Тру ТУ Лайф!!

[Tekila*]

Повідомлення від болванка

Дарить себя - не значит продавать,
И рядом спать - не значит переспать.
Не повторить - не значит не понять,
Не говорить - не значит не узнать.
Не значит не увидеть - не смотреть,
И не кричать - не значит не гореть.
И промолчать и не найти ответ - Две вещи разные, в них родственного нет.
Стоять совсем не значит не лететь
И замолчать - не значит умереть.
И замереть, когда увидишь смерть - Не значит унижение стерпеть.
Бежать во мрак - не значит уходить
И отпустить - не значит упустить
Не отомстить - не значит все простить.
И ПОРОЗЕНЬ БЫТЬ - НЕ ЗНАЧИТ НЕ ЛЮБИТЬ...

Повідомлення від брЫне4ка..0=))

Виба4…

Настав вечір . Лише одне віконе4ко на моїй вулиці горіло . Вечір. Знаєте як це ? Вечір – це коли сонце вже зайшло, а небо ще не втопилося. В цей час найважче позбуватися спогадів.Розумієте про що я ? Нє…мабуть , не розумієте…
По його шкірі , вгору-вниз , мої пальчики граються в любоФФФ…він усміхається. Мені ? Чого б це ? Його очі заплющенні , але через повіки я бачу світло . В моїй голові вітер , озвучений терпким запахом «Живанши».Він , мабуть , знаходить в цьому , щось невловимо знайоме . Напівпорожню кімнату роблять об’ємнішою пурпурові краплини ліхтарів з тамтого боку вікна . Червоні очки магнітоли . Істеричні стрілочки годинника . Захриплий від пилюки звук .Він торкається моїх вуст кінчиками пальців . Боїться . Страшенно боїться .Боже , як він боїться…І ось нас уже нема . Ми зникли . Залишились лише не чіткими фрагментами тусклої пам’яті . Все це дуже швидко закінчилось . Час повернутись . Назад . У той день де ше у кожного було своє життя . Треба повернутись в той день , де Він був лише засіб . А не мета .
- Дякую…до-побачення…
Він зник у невідомому напрямку . Буду чекати наступної весни . Сподіваюсь , його обіцянки стануть правдивими . Я йому все ще вірю . Він з тих , хто на зітхання…усміхається . В любу хвилину перебиває суїцидну мовчанку . Дужечкою посміхається . Ховає очі у чорному океані . Мені все ще чується той , його , запах парфумів . Такий делікатний . Такий вишуканий . Я ковтала його слова думками , ловила кожне його прохання . Для тих місяців неможливо підібрати епітети . Він - то тьма везучості і щастя . «Щастя». Цього слова не було в моєму словнику до його появи .
Як хотілось померти коли його не стало…так хотілось піти до нього . Та як ? То незвідані дороги , на які жива душе ,навіть , не ступала. Як ? Хочу до нього і не можу . Я пам’ятаю ті дивні слова шо він говорив :«Колись кожен зможе…». Що він мав на увазі , зрозуміти не можу . Хочу лише зрозуміти «навіщо». Навіщо , так просто , брати і покидати мене ?* Він добре вивчив мою самотність. Знав , як можна вструмити ніж мені у спину. Як йому кортіло завдати мені болі…навіщо? Він пішов . Навіть не залишив повідомлення на телефон . Жодного листа , жодної записки , жодної звісточки . Просто нема .
Я хочу спробувати піднятись до нього . Та як ? Смерть ? Смерть – то лише спосіб жити далі .
Дивлячись у вікно , вночі , я іноді його помічаю…по ночам він любив до мене заходити , на чашку тепленького чаю . Ми сиділи , а за вікном грюкотів дощ . Такий весняний , веселий . Він посміхався . Він казав , що той дощ викликав він … іноді , навіть , такі дурні фрази звучали від нього. Я раділа , що в мене є такий він . Вже нема . Не буде . Ніколи не буде .
Звичайнісінька джинсова куртка , джинси і кеди . Я помічала його здалеку . Крок за кроком він віддалявся від мене . Я не могла його наздогнати . Тікав в далечінь. Він хтів подарувати мені біль . Дуже хтів . Йому це вдавалось . Дарував мені квіти . Кидав слова на вітер . І вони , тихим подихом весни , тікали . Ці безмежно приємні слова .
Дурненькі історії , жарти і кепкування . Він полюбляв це . Я посміхалась . Йому подобалась моя посмішка . І мої вуста . Він казав , що вони чарівні . І слова зникали в потоці викинутих їм фраз …
Щовечора ми балакали з ним по телефону . Він казав , що я , то єдина жива людина , що його розуміє. А я ніколи , навіть , його нічого не питала . Він розповідав , розповідав , а я мовчала . Мені подобалось це мовчання . Мені подобався його приємний голос на іншому кінці дроту . А ще більше мені подобались його очі .
Вони як втоплені в море . В них я бачила морську глибину…вони неймовірні , ті його очі .
Він був досконалим . Він не любив себе . Казав , що він зовсім не той , ким я його вважаю . Він зник і я не змінила своєї думки . Можливо , він зник у тому потоці людей . Можливо слід кудись звернутись ? Можливо хтось бачив його ? Можливо він ще є серед нас ?
Навіщо я закидую себе цими тупими думками ? Його вже не повернути . А я ніяк не можу це усвідомити .
Він робив мені боляче . Казав такі речі …
Я хотіла згоріти у вогні і залишитись лише спогадом в його думках . Та він зробив це першим .
Я казала собі «Я не розіб’юсь»…
………………
- Привіт…- він .
- Привіт…-я.
- Не спиш ? – він .
- Та ні…не можу заснути… - я .
- Я теж. Як в тебе справи ? – він .
- Непогано. А ти як? – я …
- Нічого не змінилось… - він .
- Тобто ? – я .
- Я не повернусь . – він .
- Що ? Повтори ? Я не розчула . – я.
Зірвалось. Гудки «зайнято» відповідали мені . Легенька сльоза текла по моїй щоці .
Він. Знову Він. Навіщо він повернувся…тепер піду я…
Виба4…так вирішила доля…ми не будемо разом , щоб не робила та величезна самотність…
Написано під Good Charlotte . The truth…

важко це КАнЭчно......Але краССиво....напЫссаНо...

[{~СладкаяVatta~}]

у міня на етаже шота праісходіт вже,
я сатрю в глазок - там драка,
ух ти **б**ая срака............(с)

[Бугага:)]

Пей, моя девочка, пей моя милая,
Это плохое вино.
Оба мы нищие, оба унылые -
Счастия нам не дано.

Нас обманули, нас ложью опутали,
Нас заставляли любить.
Хитро и тонко, так тонко запутали,
Даже не дали забыть.

Выпили нас, как бокалы хрустальные
С светлым, душистым вином...
Вот отчего мои песни печальные,
Вот отчего мы вдвоем.

Наши сердца, как перчатки изношены,
Нам нужно много молчать.
Чьею-то жесткой рукою мы брошены
В эту большую кровать.

Пей, моя девочка, пей моя милая,
Это плохое вино.
Оба мы нищие, оба унылые -
Счастия нам не дано.

[Ganesha]

Людям свойственно ушибаться
Голым сердцем о камень голый,
И тогда остаётся рана –
Остаётся рубец тяжёлый.
И нисколько любви – ни грамма,
Человек замерзает молча,
Начинает людей сторониться,
И тоска ледяная волчья
Ночью в двери к нему стучится.
Он опять не заснёт до рассвета,
Будет в пальцах мять папиросы.
Зря вы будете ждать ответа
На придуманные вопросы.
Он не скажет сейчас ни слова –
Весь он в мыслях далёких где-то.
Не судите его сурово,
Не корите его за это.
Не бодритесь при нём сверх меры,
Не учите его терпенью –
Все известные вам примеры
Им забудутся, к сожаленью.
Он оглох от кромешной боли,
От мохнатой тоски звериной.
Он беду, седую от соли,
Повстречал на дороге длинной.
Он замёрз. Навечно? Кто знает!
И уж, кажется, нет исхода,
Но однажды и он оттает –
Так велела ему природа.
Постепенно, меняя краски,
Незаметно ритм меняя,
Из холодной поры январской
В голубую погожесть мая.
Видишь, змеи меняют кожу,
Видишь, перья меняет птица,
Это счастье, что боль не может
В человеке вечно гнездиться.
Он однажды проснётся рано,
Разомнёт тишину, как тесто.
Там, где раньше болела рана,
Будет просто гладкое место.
И тогда через город к лету,
Пробежав по улице главной,
Человек улыбнётся свету
И обнимет его, как равный.

[Маленьке біляве стерво]

Мне нравится, что вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что вы меня - не зная сами! -
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши не-гулянья под луной,
За солнце, не у нас над головами,-
За то, что вы больны - увы! - не мной,
За то, что я больна - увы! - не вами!

[(=бОлЬнАя На вСю ГоЛоВу=)]

Зачем вообще просить прощения,
Зачем же попусту кидать слова,
Зачем же дергать струны отвращения,
Зачем словами исправлять дела?
Ведь ими всуе не поможешь,
Не сможешь ими душу излечить,
Ты этим лишь себе возможность
Даешь ведь легче над землей парить.
И правда, так же лучше,
Метаться с легкостью крыла,
Как не испачкавшимся в луже,
С той гордою свободою орла.
Слова. Слова в минуты извинения
Полны трагической тоски.
На самом деле лишь достойные презрения,
Не раскрывают полностью вины.
Нет, в них искренности мало,
Одно желание – побыстрее снять с себя
Позор обиды, как попало,
Позор того, как исказил себя
В глазах кого-то: «Я же ангел».
А ангелам негоже так себя вести,
Тогда, хоть в каске или в танке,
Сказать он должен: «Извини».
Ну, вот и все: слова в полете,
А дальше это ерунда.
«И мне не важно как поймете
Вы в этот миг мои слова.
Моя повинность, долг исполнен,
И мне не важно уж теперь
Что где-то там, в души закромах
Обиды притаился зверь...»

[Zимнее солнце]

Повідомлення від Маленьке біляве стерво

Мне нравится, что вы больны не мной,
Мне нравится, что я больна не вами,
Что никогда тяжелый шар земной
Не уплывет под нашими ногами.
Мне нравится, что можно быть смешной -
Распущенной - и не играть словами,
И не краснеть удушливой волной,
Слегка соприкоснувшись рукавами.

Мне нравится еще, что вы при мне
Спокойно обнимаете другую,
Не прочите мне в адовом огне
Гореть за то, что я не вас целую.
Что имя нежное мое, мой нежный, не
Упоминаете ни днем, ни ночью - всуе...
Что никогда в церковной тишине
Не пропоют над нами: аллилуйя!

Спасибо вам и сердцем и рукой
За то, что вы меня - не зная сами! -
Так любите: за мой ночной покой,
За редкость встреч закатными часами,
За наши не-гулянья под луной,
За солнце, не у нас над головами,-
За то, что вы больны - увы! - не мной,
За то, что я больна - увы! - не вами!

Мураками

Солнце выключают облака.
Ветер дунул - нет препятствий.
И текут издалека
Вены по запястьям

Я люблю тебя всей душой,
Я хочу любить тебя руками...
Я люблю тебя всей душой,
Я хочу любить тебя руками...

Долгие застынут лица,
Мы изменимся нескоро.
Отражает мокрый город
Самолетов вереницы

Я люблю тебя во все глаза,
Я хочу любить тебя руками...
Я люблю тебя во все глаза,
Я хочу любить тебя руками...

Улетаешь,
Улетаешь.
Над каштановым побегом,
В переплетах Мураками.
Я люблю тебя огромным небом,
Я хочу любить тебя руками...

[Ice_fox]

Не раньте ангелов словами они открыты словно дети
Дарите ласку им за ней и сходят к нам созданья эти (с)М. Лермонтов