[Anastacia]

Незчулася, як осінь наступила,
І з серця падає сльоза.
Чому тоді так сильно полюбила
Не можу зрозуміти навіть я.

Але я так бажаю, щоб ти знову
В свої обійми закував мене,
Щоб не могла я зняти ті окови
І не дізналася, що все мине.

Я хочу повернути ті хвилини,
Коли ми відривались від землі,
І затишок тієї днини,
Коли в коханні зізнавався ти мені.

Гарячий поцілунок твій у мене на вустах
Залишиться, мабуть, навіки.
Зненацька я відчула дикий страх:
Відпущу – буду я терпіти муки.

Не хочу…Мушу…Я не знаю…
О Боже, підкажи мені,
Чому і досі я кохаю,
Чому палає серце у вогні?

Одного дня згорить воно,
Лиш попіл по собі залишить.
Будеш дивитись у відчинене вікно
І бачити, як мені гірко жити.

Засинати й прокидатися без тебе
Я вже навчилась.
Чудовеє зіркове небо
Мені допомогло – забулась.

Усе, що так хотіла повернути,
Ніколи більше не згадаю.
Змогла нарешті я збагнути,
Що більш тебе я не кохаю.

Отак, після шаленої любові
У серці ще горить маленька свічка,
Яка не дасть тобі покою.
Та зрозумій, що це всього лиш звичка.