[Lorna]

Повідомлення від Tr@4ka

***
І знов нестерпно тихо настає
якась чужа зухвала веремія,
де тінь моя мене не впізнає,
де голос мій — і той мені чужіє.

Я там мовчу. Задихано мовчу.
Я там слова навшпиньки обминаю.
Мов хрест важкенний, душу волочу,
і сам себе на ньому розпинаю.

Я там мовчу. Приречено мовчу
під тихим криллям втомленого дому
і знов свічу мовчання, як свічу,
за упокій собі ж таки самому.

...Дощу предовгі пальці на шибках
заграють щось достоту, як музики,
що й звідкілясь прийде до мене страх
поглянути, чи став на грані крику.

Та він лиш мить торкається плеча
і геть іде, не взявши ані звуку,
і знов моє мовчання, як свіча,
пооддаль слів блукає тихоруко.

Над ним небес дірявий балаган.
Над ним пригасле місячне багаття...
Та цілий гурт немовлених благань,
які все більше схожі на прокляття.
***

це Грицько Чубай
ось ще з нього:

Таємна тиш вечірніх перевтілень,
заснулі гомони когось спросоння кличуть.
І вже проміння біле відлетіло
на тиху втому тихого обличчя.

На тиху втому, начебто додому.
На тиху втому, начебто за обрій.
І незабаром стане вже відомо,
які із тіней злі, які з них добрі.

Когось вони до ранку возвеличать,
когось покинуть ночі на поталу...
До безголосся стишилось обличчя —
воно іще не відає, що сталось.

Чом тінь весела ходить за журбою,
чом тінь зорі приємле чорне тло...
Лице іще лишається собою,
воно іще від себе не втекло,

воно ще повне щирості і віри,
воно ще повне сонячних прощань,
воно ще не шукає тіні звіра,
щоби когось лякати з-за куща.

Моє ти біле личенько дитинне,
покинь той промінь — тінь собі візьми.
Велику тінь. Могутню і картинну.
І мниму велич викрій із пітьми,

і наостанок стишено послухай,
щоб маскарад відчуть уже сповна,
як поночі дзижчить велично муха,
що має тінь сіамського слона.