Любимые стихи

[{~СладкаяVatta~}]

не знаю...мо было уже но всё же...


И скучно и грустно, и некому руку подать
В минуту душевной невзгоды...
Желанья!.. что пользы напрасно и вечно желать?..
А годы проходят — все лучшие годы!

Любить... но кого же?.. на время — не стоит труда,
А вечно любить невозможно.
В себя ли заглянешь? — там прошлого нет и следа:
И радость, и муки, и все там ничтожно...

Что страсти? — ведь рано иль поздно их сладкий недуг
Исчезнет при слове рассудка;
И жизнь, как посмотришь с холодным вниманьем вокруг, —
Такая пустая и глупая шутка...

[Anastacia]

Незчулася, як осінь наступила,
І з серця падає сльоза.
Чому тоді так сильно полюбила
Не можу зрозуміти навіть я.

Але я так бажаю, щоб ти знову
В свої обійми закував мене,
Щоб не могла я зняти ті окови
І не дізналася, що все мине.

Я хочу повернути ті хвилини,
Коли ми відривались від землі,
І затишок тієї днини,
Коли в коханні зізнавався ти мені.

Гарячий поцілунок твій у мене на вустах
Залишиться, мабуть, навіки.
Зненацька я відчула дикий страх:
Відпущу – буду я терпіти муки.

Не хочу…Мушу…Я не знаю…
О Боже, підкажи мені,
Чому і досі я кохаю,
Чому палає серце у вогні?

Одного дня згорить воно,
Лиш попіл по собі залишить.
Будеш дивитись у відчинене вікно
І бачити, як мені гірко жити.

Засинати й прокидатися без тебе
Я вже навчилась.
Чудовеє зіркове небо
Мені допомогло – забулась.

Усе, що так хотіла повернути,
Ніколи більше не згадаю.
Змогла нарешті я збагнути,
Що більш тебе я не кохаю.

Отак, після шаленої любові
У серці ще горить маленька свічка,
Яка не дасть тобі покою.
Та зрозумій, що це всього лиш звичка.

[Anastacia]

Ти мовчиш, я плачу…
Моє серце від горя згорає.
Ти мовчиш, я плачу…
Але ти про це нічого не знаєш.
Ми з тобою купались
У морі кохання,
І завжди проводжав
Ти мене на світанні
Додому, до рідної мати,
Щоб наступного дня
Мене знову забрати
У вирій кохання.
Так було і могло б ще тривати,
Якби я не зуміла дізнатись
Того, чого так боялась,
Того, від чого не вбереглась.
Я побачила іншу
Ти був із нею.
І безмежную тишу
Відчула душею.
Ти мені не дзвонив,
Не писав – ти мовчав.
Я на тебе постійно чекала,
Та мовчати, як ти, я не стала.
Зрозуміла: не хочу мовчати,
Від жахливого болю я хочу кричати!
Кричати про те,
Як сильно любила.
Кричати про те,
Як щастя згубила.
Згубила і вже не знайду
На тій стежці, якою іду.

[Lestatid]

Ночь, улица, фонарь, аптека,
Бессмысленный и тусклый свет.
Живи еще хоть четверть века -
Все будет так. Исхода нет.

Умрешь - начнешь опять сначала
И повторится все, как встарь:
Ночь, ледяная рябь канала,
Аптека, улица, фонарь.

Жырный стих... Оч прЁт...

[(: IRissTko :)]

Повідомлення від Anastacia

Ти мовчиш, я плачу…
Моє серце від горя згорає.
Ти мовчиш, я плачу…
Але ти про це нічого не знаєш.
Ми з тобою купались
У морі кохання,
І завжди проводжав
Ти мене на світанні
Додому, до рідної мати,
Щоб наступного дня
Мене знову забрати
У вирій кохання.
Так було і могло б ще тривати,
Якби я не зуміла дізнатись
Того, чого так боялась,
Того, від чого не вбереглась.
Я побачила іншу
Ти був із нею.
І безмежную тишу
Відчула душею.
Ти мені не дзвонив,
Не писав – ти мовчав.
Я на тебе постійно чекала,
Та мовчати, як ти, я не стала.
Зрозуміла: не хочу мовчати,
Від жахливого болю я хочу кричати!
Кричати про те,
Як сильно любила.
Кричати про те,
Як щастя згубила.
Згубила і вже не знайду
На тій стежці, якою іду.

із зет твоя поезія?)

[No Name]

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
Ліна Костенко...

[No Name]

Люблю высокие соборы,
Душой смиряясь, посещать,
Входить на сумрачные хоры,
В толпе поющих исчезать.
Боюсь души моей двуликой
И осторожно хороню
Свой образ дьявольский и дикий
В сию священную броню.
В своей молитве суеверной
Ищу защиты у Христа.
Но из-под маски лицемерной
Смеются лживые уста.
И тихо, с измененным ликом,
В мерцаньи мертвенном свечей,
Бужу я память о Двуликом
В сердцах молящихся людей.
Вот - содрогнулись, смолкли хоры,
В смятеньи бросились бежать.
Люблю высокие соборы,
Душой смиряясь, посещать
О.Блок