Любимые стихи

[Coolman]

Повідомлення від Lorna

дуже помиляєтесь з назвою твору
то є "Світлий Сонет"

Вибачте я помилився . Сюжет подібний!

[Vdovy]

забіліли снігами у матері коси,
тане синь волошкова у затінку вій.
у моєму дворі розходилася осінь,
а на маминій стежці мете сніговій.

на стежині тій тернів набралось доволі:
револіцій і воєн – на десять віків,
і біди, як орлинців у дикому полі,
і роботи важкої на сотню років.

хто б зумів пережити все те окрім мами,
лихоліття і втрати, недуги і біль?
забіліли матусині коси снігами,
вимиває волошкові зіроньки сіль.

а вона, наша мати, маленька та сива,
не втрачає надії на кращі часи
і радіє онуками, доньками, сином,
бо без снігу в душі він лише для коси.

все у матері завжди до толку, до ладу,
і в господі, і в хаті усе до пуття.
дати їм, матерям нашим правду і владу –
було б дітям і внукам щасливе життя.

[Vdovy]

Не завжди для того потрiбно багато,
щоб генiя людство могло пам’ятати.
Як часто достатньо одного дiяння,
аби у потомкiв зажити визнання.

Одним лише вiршем зумiв би поручник
назавжди ввiйти у росiйський пiдручник,
хоч мав i поеми, i драми, й романи,
що теж заслуговують вiчної шани,

та вибухнув вiршем по смертi Поета
i тим заслужив собi многая лєта.
I можна на музику винести бiль,
аби з Марсельєзи пiднявся де Лiль.

Усе генiальне не робиться двiчi,
погляньмо на музу ристалищ i сiчi:
одну лише битву, але Куликовську,
вiн виграв, рятуючи землю Московську,

i генiєм вирiс не тiльки Донським,
а лицарем, свiту усьому близьким.
Та море немiряне кровi й пiдлоти
пiдгрунтям стає найбридкiшiй мерзотi:

щоб Гiтлером стати або Чiнгiзханом
потрiбно всi землi пройти ураганом,
палити i нищити вiчне й святе,
i свiт не забуде нiколи про те.

Злодiї i генiї входять в iсторiю
в портретах, романах, вiршах, ораторiях,
та з чого б i звiдки вони не постали,
в iсторiї рiзнi у них п’єдестали.

[Vdovy]

я розкажу тобі казку, а ти
слухай уважно і зважуй
чом у чоботях гуляють коти,
хто для принцеси будує мости,
звідки витрушують сажу.

слухай, як в полі травиця росте,
мишки шкребуться у клуні,
тихо павук павутину плете...
думай, для чого яйце золоте
курочка знесла бабуні.

слухай про силу й відвагу орлів,
про горошину з перини,
слухай пригоди заморських послів,
думай, для чого дванадцять голів
мав ненажера-горинич.

я розкажу тобі казку, а ти
думай з малої години
звідки неправда іде у світи,
як без неправди у правді рости,
як дорости до людини.

[Lorna]

* * *

мой день беспутен и нелеп:
у нищего прошу на хлеб,
богатому даю на бедность,
в иголку продеваю - луч,
грабителю вручаю - ключ,
белилами румяню бледность.
мне нищий хлеба не дает,
богатый денег не берет,
луч не вдевается в иголку,
грабитель входит без ключа,
а дура плачет в три ручья -
над днем без славы и без толку.

[Vdovy]

мене малого на руках
не підкидав до стелі тато.
ростив із мене козака
старий дідусь. їх небагато
лишалося тоді в селі.
війна, про що тут не казати,
зуміла й не таких вузлів
в дитячих душах нав’язати.
на тій далекій вже війні
після вселенського содому
повезло батькові й мені:
живим вернувся він додому.
він старшим став і я підріс.
війна ж свою зробила справу,
пішло між нами все навкіс,
мені вбачалося по праву
серед усіх чоловіків
(признати й досі не боюся)
багато довгих ще років
мав найріднішим я дідуся.
нелегко батькові було
на ту, мабуть змиритись втрату.
війна задимленим крилом
таки черкнула нашу хату.
давно вже батько мій помер,
а я дітей підняв на ноги,
та серцем хворим лиш тепер
пізнав усі його тривоги.

[Vdovy]

Перевтомлене мiсто давно спочива,
тiльки потяг нiчний десь несе перестуки.
Пише жiнка вiршi, не даються слова,
не зливаються в щиру мелодiю звуки.

Перечеркує в зошитi знову рядки -
не з словами воює нiчна поетеса...
не побачать тих творiв наївно-гiрких
нi подруги замiжнi, нi рiднi, нi преса.

Нiжнi пальцi стискають в руках олiвця,
похилилась в задумi на стiл головою,
ледь на скронях бринить сивина у творця,
не з словами воює вона, а з собою.

Пише жiнка вiршi, бо втомилась душа,
переповнилось серце тривожним чеканням.
Перестуки колiс десь далеко спiшать
та не хочуть нiяк привезти їй кохання.

[Лами]

пьяными пальцами по клавишам
дрожь признания
и в отчаянии руку кладёшь
на плечо мне
так горячо,
не для нас
не про нас будут петь небеса
голоса сорвут,
но не нам,
пополам,
и
пропадом
шёпотом
нежным
небрежным
прикосновением
неважным
словно журавлик
бумажным
откровением
для тебе моя боль
будет.


ю.а